Теоретична частина

Комунікатор (від лат. “роблю спільним, зв’язую, спілкуюсь”) - це той, хто передає інформацію. Ключовими елементами комунікативного процесу є комунікатор і власне текст повідомлення. Кінцевий ефект повідомлення значною мірою залежить від так званої кредитності комунікатора, тобто від початкового рівня довіри адресата повідомлення до його джерела. Останнє залежить, головним чином, від двох факторів: сприйняття компетентності і сприйняття надійності комунікатора. Адресат із більшою увагою поставиться до повідомлення, що надійшло з авторитетного джерела.

Другим ефективним способом представити комунікатора як компетентну особу є впевнене й переконливе озвучування позиції, що відображає вихідні установки адресата. Цей прийом широко використовується політичними лідерами, що “заробляють бали” на популізмі й демагогії.

З точки зору ефективності мовленнєвого повідомлення значимою рисою комунікатора є його привабливість для адресата. Для високоінтелектуальних та освічених людей переконливо звучать ретельно вибудувані, логічні й обґрунтовані повідомлення. Крім того, вони ефективні, якщо адресат із самого початку виявляє великий інтерес до предмету повідомлення. Для слабо зацікавленої чи малоосвіченої аудиторії більш значимим є повідомлення, що апелюють до емоцій та ірраціональних спонукань.

Виділяють три позиції комунікатора під час комунікативного процесу:

  • відкриту - комунікатор відкрито оголошує себе прибічником викладеної точки зору, оцінює різні факти для її підтвердження;
  • відсторонену - комунікатор тримається підкреслено нейтрально, зіставляє суперечні точки зору, не виключаючи орієнтації на одну з них, проте не заявлену відкрито;
  • закриту - комунікатор не розголошує своєї точки зору, інколи навіть звертається до спеціальних засобів, щоб її приховати.

Комунікатор - учасник спілкування, який виконує певну соціальну роль у конкретних соціально-комунікативних умовах. Поведінка комунікатора, зміст його висловлювання, характер його мовлення залежить від того, хто є носієм комунікативної функції - дитина чи дорослий, людина освічена чи ні, людина з міста чи села, робітник чи службовець тощо.

Професійним є той комунікатор, який усвідомлює власні процеси передачі або споживання інформації, керує ними, вдосконалює свої вміння й навички, майстерно організовує процес передачі або переробки інформації.

Спеціаліст повинен володіти системою таких професійних умінь, які формуються на основі знань про свій фах і являють собою складну систему інтелектуальних та фізичних дій, спрямованих на оволодіння виробничим процесом із метою отримання необхідного результату.

Професійні вміння й покладені в їх основу професійні навички називаються професіограмою. До професійних комунікаторів належать професійні мовці та професійні співбесідники (аналітики мовлення). Професійні мовці формуються на основі:

  • усвідомлення процесів породження висловлювання;
  • механізмів виникнення повідомлення;
  • усвідомлення тих факторів (чинників), які впливають на мовця під час виникнення повідомлення.

На механізм породження висловлювання впливають такі фактори:

  1. Мотив - опредмечена потреба людини. Виступає стимулом, поштовхом до діяльності людини.
  2. Соціальна ситуація, що включає в себе:
    • соціальний час - напр., проти ночі не згадують нечистого;
    • соціальний простір: у нас - за кордоном, тут - там, у місті - селі;
    • соціальні ролі - люди, які мають певний соціальний статус, певний вік, певний рівень розвитку, певну психологію, певний психофізіологічний стан у момент породження висловлювання або його сприймання.
  3. Мета. Під впливом мотиву й соціальної ситуації формуються цілі дій або завдання (мета в конкретних умовах називається завданням). У системі означених факторів відбувається процес породження висловлювання.
  4. Смисл мовлення (комунікативний смисл) - це відношення комунікативної мети до мотиву діяльності. Аналізуючи мовлення людини, важливо збагнути смисл сказаного чи написаного, тобто з’ясувати причину, стимул, мотив мовлення.

Комунікативні ознаки культури мовлення - прикметні риси мовлення, оволодіння якими дозволяє якнайкраще здійснювати найважливіші мовленнєві функції:

  1. Правильність мовлення - відповідність прийнятим у певну епоху нормам літературної мови. Мовні норми регулюють правила вимови, наголошування, слововживання, словотворення, правопису тощо. Провідними мовними нормами є такі: орфоепічні (регулюють правила вимови); акцентологічні (регулюють розстановку наголосів у словах); словотворчі (керують процесом творення слів); правописні (впорядковують правильне написання слів та розстановку розділових знаків); лексичні (регулюють уживання слів відповідно до значень, зафіксованих у словниках); граматичні (упорядковують творення морфологічних форм, а також побудову словосполучень та речень); стилістичні (регулюють вибір слова чи синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування й стилю викладу).
  2. Чистота мовлення - усунення з нього позалітературних, діалектних, жаргонних, просторічних, брутальних елементів, а також іншомовних слів, що вживаються без достатньої потреби. Чистота мовлення якнайтісніше пов’язана з правильністю та нормативністю, бо чистим вважають таке мовлення, яке відповідає нормам сучасної української літературної мови. Чистота мовлення реалізується передусім на таких рівнях:
    • на орфоепічному рівні (правильна вимова, відсутність іншомовного акценту);
    • у слововживанні (відсутність діалектизмів, жаргонізмів, канцеляризмів, тавтології й плеоназмів, мовних штампів, слів-паразитів, брутальних слів);
    • на інтонаційному рівні (відповідність інтонації змісту, відсутність лицемірних, фальшивих, брутальних, лайливих відтінків у голосі).
  3. Точність мовлення - це відповідність мовлення думкам мовця. Точним можна назвати таке мовлення, в якому слова вживаються в тих лексичних значеннях, що зафіксовані в словниках. Напр., “Великий тлумачний словник сучасної української мови” дає таке пояснення слова “ліщина”:
    1. Кущ родини березових з їстівними плодами - горіхами. II Тонка, гнучка гілка з цього куща.
    2. Чагарник із кущів цієї рослини".
  4. Стислість (лаконічність) мовлення - відсутність у мовленні зайвих слів, непотрібних повторів, плутанини, слів-паразитів. Мовлення буде лаконічним, якщо мовець уникає тавтології, плеоназму, слів-паразитів, зловживання займенниками. Напр., у словосполученні пам’ятний сувенір зайвим є слово пам’ятний, оскільки сувенір - це подарунок на пам’ять.
  5. Доступність мовлення - відбір фактів, аргументів, мовленнєвих засобів із максимальним урахуванням можливостей сприйняття мовлення в конкретній аудиторії, тобто з урахуванням життєвого досвіду, освіти, професії, віку, світогляду слухачів. Так, при спілкуванні з непідготовленими слухачами не варто використовувати малозрозумілу нефахівцям термінологію (реципієнт, антиципація, когнітивний тощо).
  6. Логічність мовлення - характеристика структури тексту, його організації, взаємодія “трьох логік”: логіки дійсності, логіки думки й логіки мовного вираження. Розрізняють такі форми логічності:
    • предметна - виражається у відповідності смислових зв’язків і відношень мовленнєвих одиниць зв’язкам і відношенням предметів та явищ реальної дійсності;
    • понятійна - відображає структуру логічної думки й логічного її розвитку в семантичних зв’язках мовних елементів у мовленні.
  7. Доречність мовлення - добір, організація мовних засобів, що роблять мову відповідною меті, умовам, ситуації спілкування. Розрізняють доречність стильову, контекстуальну, ситуативну, особистісно-психологічну. Так, наприклад, в умовах офіційного спілкування доречним буде звертання на ім’я та по батькові й на “Ви”.
  8. Впливовість мовлення - здатність мовця пробуджувати в людях активне, творче ставлення до життя, спонукаючи їх до творчої діяльності. Впливовість мовлення тісно пов’язана з духовним світом мовця - його світоглядом, знаннями, культурою мислення й мовлення, спілкуванням, інтересами, етичними переконаннями.
  9. Виразність мовлення оформлює усне мовлення відповідно до мети, а також відповідно до специфіки слухача; саме ця комунікативна ознака внаслідок своєї правильності й емоційно-естетичної завершеності передає думку та почуття мовця й викликає відповідну реакцію слухачів.

Професіограма - перелік та опис загальнотрудових і спеціальних знань, навичок, умінь, необхідних для успішного виконання певного виду професійної діяльності. Практичною метою професіографування є забезпечення професіоналізації праці та профорієнтації особистості майбутнього фахівця, а формування та розвиток необхідних особистісних характеристик, творчих та професійних якостей майбутнього спеціаліста забезпечить ефективність результатів вирішення професійних завдань, які виникатимуть в ході виконання певного виду діяльності. Професіограма є своєрідним реєстром, що включає сукупність особисто-ділових рис, певний обсяг спеціальних знань, а також програму необхідних умінь й навичок, необхідних для виконання фахівцем його повсякденних професійних обов’язків.

Комунікативна професіограма фахівця - це професійний портрет спеціаліста з погляду опанування ним комунікативної техніки. Комунікативна професіограма показує, як фахівець:

  1. Знає мовний і службовий етикет та вміло його використовує.
  2. Формулює цілі й завдання ділового спілкування.
  3. Організовує процес спілкування й управляє ним.
  4. Аналізує предмет спілкування.
  5. Ставить питання та конкретно відповідає на них.
  6. Володіє навичками та прийомами ділового спілкування, його тактикою і стратегією.
  7. Уміє вести бесіду, співбесіду, ділову розмову, полеміку, дискусію, діалог, дебати, диспут, “круглий стіл”, ділову нараду, командну ділову гру, переговори.
  8. Аналізує конфлікти, кризові ситуації, конфронтації та розв’язує їх.
  9. Володіє технікою мови, прийомами, що допомагають переконувати, критикувати, досягати рішень, компромісів і конвенцій.
  10. Створює довірливі відносини, не “заграючи” з партнером.

Додаткові матеріали